Ольга Слоньовська у новій книжці «Василь Стефаник: маестро української новели», яка побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ», старається показати письменника зовсім іншою людиною, ніж дотепер традиційно зображали літературознавці у своїх дослідженнях життєвого і творчого шляху геніального прозаїка. Пишучи про походження роду Стефаників, професорка і письменниця схиляється до версії, запропонованої автором розвідки «Володар дум селянських» Василем Костащуком, котрий особисто знав і роками приятелював з Василем Стефаником, що найдавніший у Русові рід письменника започаткував приблизно в 70-х роках XVIII ст. козак Запорозької Січі Стефаник, який після зруйнування її Катериною II примандрував на Покуття зі Східної України.
У церковній метричній книзі одружень за 1793 р. зафіксований перший чоловік із цим прізвищем. Прямий прадід Василя Стефаника – Теодор (Тодор) мав у селі прізвисько Басараб, себто його предок був визнаний громадою села не корінним покутянином, а прийшлим з боку Молдови (Басарабії). Теодор Стефаник, будуючи хату, орієнтувався не на місцеві, русівські, взірці архітектури, а несподівано для всього села звів за всіма ознаками типовий козацький зимівник, який був настільки міцним, добротно збудованим, що простояв майже сто років, поки цю оселю на чотири кімнати Страсної п’ятниці перед Великоднем 1898 р. не підпалив ображений її новим господарем – Семеном Стефаником – наймит. Саме в тій хаті-зимівнику й народився ще задовго до її підпалу майбутній письменник Василь Стефаник. До речі, під час пожежі його мама Оксана не розгубилася, а таки зуміла винести з палаючої оселі подушку, в якій були зашиті всі десятиліттями заощаджувані сім’єю гроші (після того вже до смерті мала астму). Це була досить велика сума, тож до злиденного існування в родини русівського багача не дійшло, а на місці згорілого житла Семен побудував – на зло всім своїм сільським ворогам і заздрісникам – нову, ще набагато більшу і кращу хату.
У школі нам казали, що Василь Стефаник був сином простого селянина, але ж чи син простого селянина мав би змогу, як Василь, навчатися за кошти свого батька на медичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові? На тодішніх світлинах бачимо, що одягнутий він у костюм, як європейський франт. Це в часи, коли від багатьох чоловіків у покутських селах можна було почути: «Я неграмотний, бо у війську не служив». (В австро-угорському війську неграмотних солдатів-новобранців учили читати й писати).
Як довідуємося з монографії дослідниці, Семен Стефаник і сам не знав найменшого перепочинку, і змушував до тяжкої праці як наймитів, так і членів своєї сім’ї, в тому числі й сина Василя, ще хлопчака, поки якимсь чуттям не вловив, що той вирізняється серед його дітей не по літах жвавим розумом, яскравою уявою, неабиякими здібностями до науки, а отже, має усі вроджені задатки для того, щоб у житті не гарувати від ранку до ночі, як батько, а стати паном. Але й за непосильної для себе й рідних хліборобської праці ґазда на всю округу Семен Стефаник не зміг би розбагатіти, якби не продовжував успішно започаткований своїм батьком Лукою, а дідом Василя вельми прибутковий на ті часи, кажучи сучасною лексемою, бізнес: купував для відгодівлі велику рогату худобу й потім поїздом поставляв її закупівельникам у Відень, де яловичина, порівняно з цінами в Галичині, коштувала дуже дорого.
